Григорій Іванович Ґюрджієв

Григорій Іванович ҐюрджієвНародився 13 січня 1866 року (?) в Александрополі (Росія), помер 29 жовтня 1949 в Ньойї, Париж, (Франція)

Греко-вірменський холістичний філософ, маг (чарівник, чародій, чудотворець) і вчитель Священних танців (допоміжні образи музикознавця, терапевта, гіпнотизера, оповідача, дослідника, поліглота і бізнесмена підкреслюють його таксономічний розум). Творчий доробок Ґюрджієва включає в себе один балет, приблизно 250 Священних танців, 200 партій для фортепіано, складених разом з його учнем Томою Олександровичем де Гартманом (1886-1956), і чотири книги, найвидатнішою з яких є «Казки Вельзевула своєму внуку». Протягом більш ніж тридцять п’ять років він конфіденційно прикладом і усними вказівками навчав невідомої раніше доктрини, титулованої «Робота», заохочуючи – і часто по-донкіхотськи відштовхуючи – групи обдарованих учнів – росіян, англійців, американців, французів. Його система поєднала семантичну критику, соціальну критику, епістемологію, міфопоеїку, космогонію і космологію, феноменологію свідомості і практичну філософію існування.

 

Опис раннього дитинства Ґюрджієва (1866-1877) знаходить краплину підтвердження в залишках сімейних пам’яток, традицій і фотографій. Будучи найстаршим сином батька-грека з Каппадокії і неписьменної матері-вірменки, він народився в грецькому кварталі Александрополя, російського гарнізонного міста, що межувало з оттоманською Туреччиною. У майже старозавітніх умовах Йоаннас Ґіорґіадес, заможний скотар в степах Шіракі, створив для сина режим, що мав формувати його характер, і який часом був навіть спартанським; а також будучи ашохом-любителем, тобто бардом, батько насадив йому невгасиме зацікавлення усною творчістю, що водночас була живою і архаїчною (але не пізнішою з Ґілґамеського епосу). Чума великої рогатої худоби 1873 року підвела сім’ю до межі бідності, а Російсько-Турецька війна 1877 року привела їх в надії до захопленого турецького містечка Карсу.

В цьому ранньому з’єднанні збалансований енциклопедизм був порушений безцеремонним спаленням Ґюрджієвим його власних документів весною 1930 року і дивною відсутністю сторонніх свідчень. В наступні тридцять три роки тимчасово обмежуємось чотирма автобіографічно-дидактичними текстами, в яких, незважаючи на просту послідовність, Арістотелівську логіку і хронологічну дисципліну, можна знайти частинки поетичної правди. З цих поодинокостей випливає наше уявлення про приватне навчання Ґюрджієва «Деканом Боршем»; його лікарське і священиче покликання, які так і не мали розвитку; його здивування при успіху паранормальних явищ; і його розквітаюче екзистенціальне питання щодо космічного функціонування біосфери і людства. Автоміфопоезис Ґюрджієва об’єктивно представляє нам двадцять шість дорослих років (1885-1911) його довгих пошуків і синтезу існуючих езотеричних джерел. Жоден з п’ятнадцяти компаньйонів Ґюрджієва, «шукачів правди», не став відомою історичною особою. Спроби його апологетів розрізнити і втілити в життя п’ять наступних експедицій – до Єгипту, Криту і Святої Землі; до Абіссінії та Судану; до Персії та Трансоксіани; до Сибіру; і, наприкінці, до Афганістану, Паміру та Індії – показали винахідливість, але завжди ставились під загрозу самоіндексності, тобто впевненості щодо взаємозв’язку виключно внутрішніх доказів. Імовірне десятиліття, проведене Ґюрджієвим в Середній Азії (1897-1907), включаючи його важливий початковий досвід в «Монастирі Сармунґ», не знаходить підтверджень в детальних щоденниках тогочасних дослідників (Свена Гедіна, сера Ауреля Штайна, Альберта ле Кока, Пола Пеліота і графа Кодзуї Отані). Все ж, враховуючи неосяжність території і жвавість Ґюрджієва, а також його схильність до псевдонімів та маскування, ці важливі застороги були достатнім чинником, щоб його духовну Одіссею визнали повністю недійсною: відсутність доказів ще не є доказом відсутності. Цілковитий скептицизм щодо центральноазіатської пригоди (мандрівки) Ґюрджієва протиставляється власним труднощам, пов’язаним з пристосуванням його відповідної лінгвістичної команди, його добре засвідченого знання музичних методів і племінних килимів, а також його ймовірно унікального розуміння танцю цього регіону – народного та літургійного.

З прибуттям Ґюрджієва до російської столиці (приблизно 1 січня 1912 року), його біографія нарешті отримує могутню основу. Одним з важливих Григорієвих ранніх партнерів у Москві є його двоюрідний брат, монументальний скульптор Сергій Дмитрович Меркуров (1881-1952). В 1913 році в Санкт-Петербурзі, хизуючись титулом «князь Озей», Ґюрджієв швидко знайомиться з своїм першим учнем-британцем – молодим студентом, що вивчав музику, Полом (згодом – сер Пол) Дюксом (1889-1967), а в 1914 році знайомиться з фінським психіатром Леонідом Робертовичом де Стьєрнвалем (1872-1938). В листопаді 1914 року Ґюрджієв привабливо рекламує свій майбутній балет під назвою «Боротьба чарівників», як «власність деякого індуса». Згодом, в квітні 1915 року Григорій заікавлює російського журналіста і ерудита Петра Дем’яновича Успенського, успішного автора теоретичного дослідження «Терціум Орґанум», а в грудні 1916 року – відомого російського класичного композитора де Гартмана. Цих два ключових здобутки у воєнному Петрограді визначають сконцентровану викладацьку фазу, мабуть, найважливішу і найвидатнішу з усього наставництва Ґюрджієва: звісно, він ніколи не виставить знову аритмософікальну складову та систематичне об’єднання свого вчення, а також не набере учнів як засіб для розповсюдження вчення.

Кілька днів перед тим, як цар Микола ІІ був скинутий з трону (в лютому 1917 року), Ґюрджієв завбачливо їде на південь, де незабаром до нього приєднуються його кадри, якими він керує протягом громадянської війни в Росії. В Есентуках він розробляє два початкових «семінари» інтенсивного психосоматичного експериментування, що, між іншим, свідчить про початок роботи над Священною гімнастикою (згодом названою «Рухи» або Священні танці), що врешті стало працею його життя. Врешті, в період серпня-вересня 1918 року він завзято відпускає свій осередок (за винятком все більш незадоволеного Успенського) в пішу ходу Кавказькими горами, перетинаючи фронти червоних  і білих п’ять разів.

1919 рік в меншовицькій Грузії знаменувався чотирма подіями: вступом Жанни де Зальцман (1899-1990), молодої талановитої дівчини, франко-швейцарки за походженням, яка вивчала евритміку в Еміля Жака-Далькроза, та її чоловіка Александра Густава де Зальцмана (1874-1934), партнера Рільке і Кандінського; першим публічним показом Священних танців Ґюрджієва в приміщенні тбіліської опери 22-го липня; теоретичним заснуванням Григорієм Інституту Гармонічного Розвитку Людини у вересні; і також працею Ґюрджієва (в співпраці з де Гартманом) над сценарієм і музикою до «Боротьби чарівників». Відносно непродуктивними є перехідні періоди життя Ґюрджієва в Константинополі (з липня 1920 по липень 1921 року) та Німеччині (з серпня 1921 по липень 1922 року). Правда, останній з них є трохи урізноманітненим екстравагантною рекламою  його Інституту і двома короткими весняними візитами до Лондону, де Ґюрджієв безповоротно свариться з Успенським, але також здобуває відданість «Альфреда Річарда» (Джеймса Альфреда) Орейджа (1873-1934), містичним чином прихильним до Григорія редактором критичного тижневика «Новий вік».

В липні 1922 року, маючи обмежуючий Нансенський паспорт для російських біженців, Ґюрджієв переїжджає до Франції (де він залишиться жити протягом двадцяти семи років, до своєї смерті). Першого жовтня він поселяється в найвідомішому місці – монастирі Бассе Ложе, розташованому в Фонтенбло-Айвоні, і відкриває свій Інститут: таким чином Ґюрджієв в 56 років отримав необхідні умови, щоб представити Заходу свої здобутки, отримані на Сході. Його російська команда згодом заповнюється в основному новими учнями, переважаюча британська частина якої включала в себе Джеймса Альфреда Орейджа та доктора Генрі Моріса Данлопа Нікола (1884-1953), колишнього протеже К. Ґ. Юнґа. Знаменитішою є вкрай виснажена новозеландська письменниця коротких творів «Кетрін Мансфілд» (Кетлін Мансфілд Мюррей, народжена в 1888 році), смерть якої дев’ятого січня 1923 року незаслужено таврує Ґюрджієва, причому, найдовше у Франції. І хоча літом 1923 року «відкриті вечори» музики і Священних танців в Навчальному будинку в Прієрі (Прієр Стаді Хаус – Prieure Study House) приваблюють кількох міжнародних знаменитостей, наприклад, Дяґілєва і Синклера Льюїса, та змішана реакція на представлену Ґюрджієвим яскраву та цілком оркестрований показ в Театрі Єлисейських полів у грудні 1923 року оголосила десятиліття французької байдужості.

Винятково визначним став 1924 рік. Поворотний показ в окружному театрі в Ґрінвічі (у першій з дев’яти американських подорожей) викликає зацікавлення інтелігенції Нью-Йорка, притягуючи між іншим Джейн Гіп (1883-1964), співредактора «Маленького огляду» (The Little Review), критика Ґорема Б. Мансона (1896-1969), і «Джина» (Нейтана Пінчбека) Тумера (1894-1967), автора «Тростини». Після заснування Нью-Йоркської гілки свого інституту в квітні цього ж року, Ґюрджієв повертається до Франції, де об’єм його роботи різко скорочується після майже рокової автомобільної катастрофи 8 липня. Все ще видужуючи, Григорій офіційно розформовує свій Інститут 26 серпня, уповноважує Джеймса Орейджа завідувати американським відділенням, припиняє викладати Рухи, і, щоб з того часу міцніше розповсюджувати свої ідеї, 16 грудня розпочинає роботу над своєю великою трилогією «Все і кожне».

Проміжними етапами протягом проблематичного десятиліття з 1926 по 1935 роки стали: смерть дружини Ґюрджієва, Юлії Осипівни Островської (народженої в 1886 році) 26 червня 1926 року; саможертовне звільнення найближчої прислуги в Прієрі (Prieure) в травні 1928 року; ефектне вигнання Томаса де Гартмана і його дружини Ольги Аркадієвни (1885-1979), відданого Григорію секретаря та стенографіста, в червні 1929 року та лютому 1930 року відповідно; спланований розрив з Джеймсом Орейджем і незадоволення американських груп в грудні 1930 року; закриття Прієра і розпуск Інституту (травень 1932 року); самостійне видання нерозсудливого трактату під назвою «Вісник Прийдешнього Добра» в березні 1933 року (який був поспішно відкинутим і забороненим); цілковита втрата Прієру (травень 1933 року); смерть Александра де Зальцмана (березень 1934 року) та Джеймса Орейджа (листопад 1934 року); і, врешті, безповоротна відмова від писання праць у травні 1935 року. На противагу цим проблемам можна великодушно поставити безпрецедентну музичну співпрацю з Томасом де Гартманом в період з липня 1925 року по травень 1927 року, яка породила 170 композицій для фортепіано, і, передусім, надзвичайне виконання «Вельзевула» і «Зустрічей».

В жовтні 1935 року Ґюрджієв завбачливо спонукає Джейн Гіп поширювати його працю в Лондоні, і з-поміж її колишніх партнерів в січні 1936 року створює в Парижі дуже малу групу літераторів-лесбіянок, з якою він творчо експериментує до осені 1937 року. Влітку 1936 року, будучи у віці сімдесяти років і позбавленим практично всіх найближчих друзів (не останню роль в цьому відіграло його власна воля), Григорій купує скромне помешкання в Парижі на вулиці Колонель-Ренар 6. Саме тут у 1938 році проходить його перший контакт з поетом і колишнім представником «Великої Гри» (Le Grand Jeu) Рене Домалем (1908-1944), раннім учнем ідей «Роботи» під керівництвом Александра де Зальцмана, а згодом Жанни де Зальцман. На світанку Другої Світової Війни Ґюрджієв здійснює коротку передостанню поїздку до Нью-Йорка весною 1939 року, але відмовляється від допомоги з надійним влаштуванням в Нью-Джерсі, і в травні повертається до Франції; таким же чином він відмовляється звільнити помешкання на Колонель-Ренар під час облоги Парижу німецькими військами в червні 1940 року. В жовтні 1940 року Жанна де Зальцман (на той час вже, фактично, представник Ґюрджієва) представляє Григорію свою обдаровану підготовчу групу, до складу якої входили журналіст та фотограф Анрі Траколь (1909-1997) і його дружина Генрієта (дівоче прізвище Лане) (1899-1980). Незважаючи на суворість і небезпеку окупації, паризька група Ґюрджієва прогресивно збільшується. У Заль Плейє (ранкових класах, які супроводжувались лише фортепіанною імпровізацією) він не покладаючи рук працює над новими Рухами – «Послідовністю 39». Пополудні та вечорами Григорій очолює читання його текстів, а також проводить ритуальні обіди, дотримуючись непорушної послідовності церемонії «Тости за Ідіотів». День перемоги 6 травня 1945 року стає передвісником завершального етапу життя Ґюрджієва (яскраво задокументованого в спогадах), в той час як потоки британських і американських учнів (послідовників) об’єднуються з французькими. Імпульсом для цього стала смерть Успенського 8 серпня 1947 і майже смертю Ґюрджієва в другій автокатастрофі (8 серпня 1948 року). Під час останньої поїздки до Нью-Йорка (грудень 1948 – лютий 1949) він передає свої американські почини Генрі Джону Синклеру, другому барону Пентланду (1907-1984), і затверджує публікацію Успенського «У пошуку надзвичайного». У жовтні 1947 року в Парижі здоров’я Ґюрджієва остаточно занепадає. Письмове затвердження пробної  версії «Казок Вельзевула його внуку» (21 жовтня) вінчає працю всього його життя. Григорій дає останні вказівки Жанні де Зальцман щодо посмертної публікації його текстів (27 жовтня), і надсилає листа де Гартману з проханням про твори для «Послідовності 39». 29 жовтня, будучи у віці 83 років, Ґюрджієв помирає в американському шпиталі в Ньойї, а 3 листопада у Фонтенбло-Авон, дотримуючись обрядів Російської православної церкви, його було поховано.

 

Твори

  • Вісник прийдешнього добра (The Herald of Coming Good (1933, 1971, 1988))
  • Все і кожне (All and Everything)(трилогія):
    • Казки Вельзевула своему внуку (Beelzebub's Tales to His Grandson (1950))
    • Зустрічі з видатними чоловіками (Meetings with Remarkable Men (1963))
    • Життя реальне тільки тоді, коли «Я Є» (Life is Real Only Then, When 'I Am' (1974))